Сьогодні виповнюється 40 років з часу аварії на Чорнобильській АЕС
Стояла весна – дзвінкоголоса, рожевоквітна, задивлена у сонце. Земля дихала соком, розквітала садами, і ніхто не чув, як у надрах ночі вже зріло лихо. Воно прийшло без грому, без крику. І в одну мить світ розсипався на «до» і «після».
26 квітня. 1986 рік. Вибух на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС. Лише на третій день світ дізнається завдяки Швеції. московські чиновники – мовчали. Ба більше – заперечували факт трагедії.
А горів не лише реактор. Горіли долі. Горіли хати, які ще вчора пахли хлібом. Люди йшли з рідних порогів, як з власного серця виривали коріння – і не озирались, бо знали: назад дороги вже нема.
Стоять і нині ті хати – ніби сироти серед бур’янів. Вікна дивляться в світ порожнім болем. Криниці мовчать. І тільки вітер читає над ними незагоєну молитву.
А земля… вона все пам’ятає. Пам’ятає кроки пожежників, що йшли у вогонь, як у безсмертя. Пам’ятає матерів, що шукали правди там, де була лише тиша і страх, щоби правда звучала. Пам’ятає дитячі іграшки, що так і не дочекались своїх господарів.
Чорнобиль – це не тільки рана. Це спопелілий біль, що лягає на душу кожного, нагадуючи: людська необачність може бути такою ж страшною, як і будь-яка війну.
Крізь біль і смерть проростає життя. На тій землі, де осіла тиша, знову пробивається трава. Небо там таке ж синє. І сонце сходить — не питаючи, не судячи.
Бо життя вперте. Бо пам’ять жива. Бо навіть у найтемнішу ніч українська земля не перестає чекати світанку.
Чорнобиль, Сіверодонецьк, Бахмут, Мар'їнка, Попасна, Авдіївка, Маріуполь, Соледар, Волноваха, Рубіжне, Щастя…
Причини різні.
Результат – один.
Але вони ще зустрінуть свою весну. Вільну. Живу. Українську…
Згадати все: до 40-річчя аварії на ЧАЕС. Сторінка життєвого літопису Михайла Яремківа, мешканця Рогатинської громади.
Відеоматеріал: Рогатинська міська рада
