Ця війна змінила всіх нас, але не зламала. І абсолютно точно не змінила нашої мети. Ми пам’ятаємо, за що боремось! І разом – переможемо!
Десь між вибухом і молитвою на українській землі народжуються ангели. Вони мають глибокі воїнські рани, обважнілі землею фронту берці, пил доріг на чолі й очі, сповнені відчайдушної віри. Воїни-янголи піднімаються туди, де немає війни, але є правда. Вони приходять до Бога в камуфляжі, що пахне битвою й порохом. Воїни-янголи стають перед Ним із серцями, наповненими любов’ю до України, стискають у долонях рідну землю й тихо питають:
– Боже, чому наша країна, що навчила світ співати, змушена так довго боротися за своє життя? За що її серце розривається болем, і чому свобода має таку високу ціну?
…Боже, заший кровоточиві рани нашого народу. Хоч на сантиметр. На міліметр бодай. Бо болить мільйонам людей на мільйони років наперед. Заший кирею неба, розхристану і пошматовану від ракет і дронів. Заший ті вирви на отчій землі, щоб не скапував туди дощ. Чи то не дощ нині падає від самісінького ранку, а Твої сльози, Боже – над нашою Україною? Захисти наше єдине серце. Воно ж так сильно хоче жити – тому й б’ється десь стійко, а десь відчайдушно – крізь дні й вибухи, крізь тендітну віру, крізь невипадкову і нелукаву молитву, крізь передзвін жайворонків над почорнілими пшеничними полями, серед німої, розчавленої тиші там, де колись сміялися діти. Ми захищаємо своїх ангелів – ангели не встигають захистити нас. Там, де був Тарасів рай, там стало кроваве пекло.
Але ми всі, як один, того страшного 24-го взяли відповідальність за нашу Державу, за наше майбутнє. Тоді наші тверді погляди говорили більше за слова: у кожному відбивалась віра в перемогу та любов до рідної землі. Ми взяли в руки зброю не для того, щоб творити хаос, а щоб захистити наше майбутнє від непроханого «руського миру», відповідальність за нашу свободу та мрію про мирне життя. Ці чотири роки продовжують бути часом сміливих і вибором залишатися українцями. Сьогодні ми знаходимо сили і надалі стояти пліч-о-пліч перед ворогом, якого боїться цивілізований світ. Аби не було на нашій святій землі ні врага, ні супостата – аби були і син і матір, і вільні люде – під мирним небом вільної України.
Ця війна не ввірвалася вчора. У 2014-му ми вперше почули, як земля стогне під вибухами, як тиша рветься на шматки, як ранок починається не з кави, а з новин про анексію Криму. Тоді слово «АТО» стало нашою буденністю, а «Герої не вмирають» — болем, що оселився в серці й перетворився на молитву.
Та 24 лютого 2022 року війна увірвалася в кожну оселю, в кожну душу. Ми пам’ятаємо той ранок: сирени, що різали небо, розгублені голоси у телефонах, переповнені тривогою: «Як ви?», «Що у вас?», «Їдьте звідти». Пам’ятаємо вокзали, де змішалися сльози й надія, дитячі очі, повні страху, і обійми, що тримали довше, ніж зазвичай, ніби хотіли зупинити час. Ця війна принесла нам стільки болю, що його не виміряти жодними одиницями вимірювання. Ми втратили багатьох. Але не втратили країну. Ми пройшли через страждання, темряву й холод. Але ми також здобули щось, що не відбере жоден ворог: відчуття єдності, гідності й сили, а головне - волі.
А поки все ще залишаються у цьому житті й світі дипломатично стурбовані, Україна не просто виживає – Україна зброєю захищає і гартує свій новий день абсолютної свободи та сили!
Ця війна змінила всіх нас, але не зламала. І абсолютно точно не змінила нашої мети.
Ми пам’ятаємо, за що боремось! І разом – переможемо!
Слава Захисникам України!
