ПТСР. Коли війна всередині не закінчується
Про те, що переживають люди з ПТСР:
- це коли ти чужий в цивільному житті і свій серед військових (але тільки бойових);
- це коли загострене почуття справедливості (найчастіше занадто);
- це коли уві сні ти виходиш на бойові;
- це коли уві сні відірвало праву руку по плече і ти думаєш:
“блд, потрібно було на САТі залишити петлю, а не розпускати. Встигну накласти до критичної крововтрати?”
І прокидаєшся...
- це коли вночі рукою шукаєш автомат;
- це коли гірко і соромно на кладовищі біля могил;
- це коли не боїшся смерті, від слова зовсім. Але боїшся того, що її несе;
- це коли взагалі не дивишся нічого про війну, або тільки всюди шукаєш відео з твоїми і чужими боями;
- це коли йдеш від конфлікту, бо замість звичної бійки боїшся вбити мудака;
- це коли запах дизельного вихлопу від вантажівки давно розвіявся, а ти стоїш посеред людей і дивишся в свою пам’ять, де гуде беха на якій вивозять 300-го і звучать знайомі голоси в ефірі;
- це коли ти в натовпі ловиш погляд і розумієш, що людина “наша”;
- це коли ти прокручуєш всі моменти з людьми яких не вдалося врятувати, і навіть коли розум тобі каже:
“Нє, ну блд! Ну без шансів же було...”
все одно болить в душі, і знову, і знову прокручуєш “а якби ось так і так “;
- це коли ти розмовляєш з дружиною двічі загиблого брата по зброї і намагаєшся їй довести, що він дійсно загинув, а вона не вірить в його смерть;
- це коли алкоголь не допомагає і не рятує, коли зриває запобіжний клапан і ти не плачеш, а виєш в подушку, тому що з могили ніхто не встане;
- це коли назва населених пунктів які раніше не знав, тепер ніколи не забудеш;
- це коли хочеш назад туди, де без тебе ніяк...
@Взято з відкритих джерел, опубліковано без коректив
Маємо навчитися поважати не лише доблесть наших віськових, а і їх рани.
