Для того, аби зрозуміти людину, яка пройшла війну, найголовніше – це почати діалог
На цьому наголосив Захисник України, а нині – працівник Івано-Франківської районної державної адміністрації Максим Веприк на зустрічі зі студентами Івано-Франківського медичного коледжу.
Зі вступним словом до присутніх звернувся голова районної державної адміністрації – начальник районної військової адміністрації Роман Боднар. Очільник району відзначив, що в умовах війни кількість українців, котрі стали на захист держави та втратили здоров’я внаслідок боротьби з окупантами, невпинно зростає. І їхня ресоціалізація постійно стикається з прірвою в розумінні між військовими та цивільними. На жаль, так є.
Максим продовжив думку пана Романа і відзначив – його досвід не є відображеннями всього ветеранського суспільства, однак він може бути корисним для налагодження діалогу та стати ще одним маленьким кроком у подоланні цієї психологічної прірви. Максим постійно наголошує, що не варто боятися заговорити з ветераном, адже цей страх тільки породжує замкнене коло: суспільство не ініціює діалог – військовий відчуває себе покинутим та не почутим – ізоляція тільки посилюється.
Топові питання, які НЕ варто задавати ветерану:
- Коли закінчиться війна? Ніхто з вищого військового керівництва нашої країни не дасть вам на це конкретну відповідь, не те що солдат з передової, адже він володіє інформацією тільки на своєму напрямку. І навіть тоді вона може бути актуальна лише стосовно якоїсь конкретної позиції чи населеного пункту. Такі питання – відверто – «тригерять» військового. Адже люди на фронті вже давно втомились від цієї війни.
- Чи подобається вбивати росіян; скільки ти вбив/знищив окупантів чи техніки? Мало хто готовий похизуватися своїм списком. Оскільки для абсолютної більшості ліквідація окупантів – це вимушена робота, яка постійно передбачає загрозу для твого власного життя. Солдати більше заклопотані намаганнями вижити на фронті, ніж скурпульозно вести підрахунок знищених ворогів.
- Як ти отримав поранення? Бувають різні ситуація, при яких людина могла отримати травми. І не завжди вона готова знову поринати у ті спогади, які очевидно неприємні. Тільки якщо ветеран/ка самі готові про це говорити.
Найважливіший аспект соціалізації та реабілітації військового – це люди поруч. Рідні та близькі можуть як допомогти пережити цей травматичний досвід, так і загнати у важку депресію. Адже дистанціювання та постійне співчуття тільки стимулюватимуть людину закриватися в собі та шукати розраду у деструктивних звичках. Натомість підтримка та підкреслення позитивних змін – шлях до відновлення у ветерана довіри до суспільства і віри в те, що він ще може бути корисним та потрібним.
Проблема ПТСР є у всіх українців. Однак у військових вона проявляється надзвичайно гостро. На жаль думка про те, що цивільний не в змозі повністю зрозуміти що пережив ветеран, є коректною. «Я знаю», «я розумію», сказані людиною, яка не була на фронті, можуть спровокувати роздратування чи агресію з боку військового/ї. Найперше – це досвід, який неможливо осягнути зі слів іншого, тільки – переживши його особисто.
Прояви ПТСР можуть бути різноманітними. Від «неадекватної» реакції на різкі рухи чи звуки, продиктовані виробленими на полі бою рефлексами – до найважчих форм депресії, які можуть закінчитися суїцидом.
Ветерани не потребують жалю чи милостині. Не варто намагатися «втиснути» людині гроші на знак вдячності. Це може розцінюватися як акт знецінення. Такі жести доречні тільки у випадках, коли ця особа цілеспрямовано збирає кошти на якісь власні потреби чи заради інших. Якщо у вас є непереборне бажання поділитися своїми грішми, спершу запитайте безпосередньо у ветерана чи це доречно. Якщо відповідь негативна, усно подякуйте йому/їй та йдіть у свої справах, а ту суму закиньте на якийсь актуальний збір.
Проблема доступності громадського простору в Україні залишається доволі гострою. Попри те, що за останні декілька років можна помітити позитивні зрушення, попереду ще багато роботи у цьому напрямку. Елементарно – встановлення пандусів без дотримання норм чи перил «для галочки» – це відверта профанація руху до безбар’єрності. Недостатньо просто встановити на парковці знак з інвалідним візком. Необхідно подбати, аби це місце було дійсно зручним для використання (без перешкод та безпечне для висадки/посадки людини на кріслі колісному). І їхню кількість необхідно збільшувати.
Україна потребує всі більше реабілітологів та протезистів. Кількість поранених буде тільки зростати, що невпинно збільшить навантаження на вже наявних спеціалістів.
Безбар’єрність – це одна з рис нашого світосприйняття, виховання, мислення. Реальність змінюється і суспільство має толерувати всі моменти й аспекти, аби створити ненав’язливий комфорт для тих, хто жертвував своїм життям, борючись за незалежність нашої Держави.
Війна продовжується. На жаль. Але – адекватно – це час, аби адаптувати сприйняття людей до нових умов. Маємо пам’ятати цінності, які нам в дитинстві заклали батьки, але цього достатньо, аби був затишок в сім’ї та – умовно – приблизний спокій у колективі. Для того, аби такий же толерантний ментальний клімат був у суспільстві, маємо перспективно дивитися у його майбутнє та виховувати у собі повагу до цього майбутнього. Майбутнє нашої країни має ціну вже сьогодні. І великою мірою її сплачують саме військовозобов’язані.
Залишаймося гідними цієї Боротьби!
