Українська альпіністка й волонтерка Тетяна Яловчак: "Підкорюйте власні Еверести. І пам’ятайте: у гори треба йти з вірою і чистими помислами. Ми йдемо до них у гості"
…Я щаслива.
Моя свобода завжди при мені.
Ліна КОСТЕНКО
Направду саме ці слова пригадались, коли спілкувалися з пані Тетяною Яловчак. Неймовірно красива, самодостатня, вольова, впевнена і життєрадісна. Українка.
У цьому дописі розповідаємо про чарівну гостю Івано-Франківська, яка сказала, що полюбила це місто за його делікатність, відкритість, затишок і тепло. А ще пообіцяла знову сюди прихати)
Тетяна Яловчак – відома українська альпіністка, волонтерка, здобула чотири вищі освіти, підкорила понад півсотні гірських вершин, серед яких гори Європи, Азії, Африки та Америки. Пані Тетяна стала першою українкою, яка підкорила сім найвищих вершин у різних частинах світу, зокрема, й Еверест, а ще – 6 найвищих вулканів,
перепливла Босфор, Дніпро, озеро Орта (Італія). До слова, починаючи з 1982 року г. Еверест підкорили 25 українців, з яких 9 – жінок (беручи до уваги період карантину та повномасштабну війну на території України). У 2020 році видала першу власну книгу «Підкори свій Еверест. Як поразку перетворити на перемогу», у якій не лише ділиться власними досягненнями в альпінізмі, але і розкриває тему мотивації та саморозвитку.
Перше було з Олегом Шаховим. Це було сходження на г. Казбек (Грузія), потім – на г. Кіліманджаро, де було встановлено світовий рекорд, адже цю вершину підкорив український Захисник Степан Коробкін, котрий на війні втратив руку, але це жодним чином не зупиняє його жити життя на повну. З особливим захопленням розповіла пані Тетяна про Степана, адже він мав 32 операції протягом одного календарного року під загальним наркозом, але все витримав надзвичайно стійко і, як уже знаємо, здійснив сходження на г. Кіліманджаро.
Через декілька годин наша співрозмовниця надішле нам коротку історію Степана. То мурахи по шкірі… Які наші Воїни неймовірні, сильні, віддані народу, обітниці захищати своє…
«Мене звати Коробкін Степан, народився 24.11.1999 в місті Мирноград Донецької області. Ще в дитячі та юнацькі роки, окрім навчання, у вільний час займався спортом, грав у команді по футзалу за місто та область. Закінчивши навчання за профессією «Проектувальник житлових та нежитлових будинків» в 2020 році, одразу вступив до лав захисників України на контракт.
На початку бойових дій я знаходився в зоні АТО у складі мінометної батареї, 46 окремого батальйону «Донбас». Через деякий час, після грубої сутички з одним із командирів (я звинуватив його в невиконані його обов'язків, та навмисному посиланню нас на смерть), я відмовився виконувати його злочинний наказ, та пішов до штабу бригади. За це мені виписали догану та перевели з мінометки в штурмовики. Знаходячись в складі штурмової роти, ми з побратимами (12 чоловік) захищали наші позиції в районі с. Костянтинівка Донецької області, без замін, протягом 2-ох місяців. Там я отримав своє перше поранення в ліву руку. Після лікування 
ВЛК м. Добропілля визнало мене придатним, і я знову відправився в штурмову роту. На той час 46 батальйон перейшов до складу 54 бригади. Виконуючи завдання по захисту наших позицій, нам з побратимами пощастило вибратись з під масивного наступу ворога біля с. Білогорівка, при цьому взявши одного з ворогів у полон. Пізніше були невдалі спроби повернути наші попередні позиції, після яких бригада декілька разів виходила на доукомплектацію (доукомплектацію роблять коли зі 100-70% бригади залишається 30% або менше).
Змінивши напрямок, ми почали вести великі штурмові дії. На третьому такому штурмі більша частина хлопців відмовилась йти на завдання (бо це був білет в одному напрямку). Нас (12 осіб) привезли на БТРі через 1,5 км мінного поля, від нашої передової позиції, в окопи ворога. Там ми мали здійснити штурм посадки, але через потужний опір ворога та їхньої артилерії не змогли цього зробити, і застрягли без можливості вийти. Протягом трьох днів нас відмовлялись забрати звідти. Хоча вся наша зброя заклинила, нам вдалось взяти одного полоненого. Через три дні за допомогою дрона нас вивели через мінне поле, підходячи до нашої посадки прямо, в нашу групу (8 чоловік і 1 полонений) прилетів танковий снаряд. З цих 9 чоловік двоє – 300, і семеро – 200. Після прильоту мене тягли на протязі 20 годин до точки евакуації. А тепер я проходжу період реабілітаціі, та протезування. Ось така моя історія війни…»
Така історія – одна із сотні тисяч тих, хто боронить Україна. Але кожна така історія – надважлива. Адже це про Воїна. За кожною такою історією – Людина.
«Не можна підкорити гори, – вголос розмірковує пані Тетяна. – Звісно, часто ми чуємо зовсім іншу фразу, але по факту воно трохи не так. Я йду в гості. Має бути фактор поваги, без цього – ніяк. У житті – воно так. Коли я вирушаю в гори, обов’язково вбираюся у чистий одяг, помисли – вони теж мають бути чистими, світлими. Така моя філософія стосунків з горами. Їх треба поважати. Я вважаю, що вони живі, як і ми».
Далі альпіністка зробила деякий екскурс у своє минуле. Після відпочинку за кордоном 14 червня 2014 року прибула у Бориспіль. У Донецьк вже не мала змоги повернутися.
Тут, у Києві, розпочалася нова сторінка життя пані Тетяни. Міркувала, що пройде тиждень-два і вона повернеться додому. Проте, на жаль, так не сталося. «Зараз, - каже наша співрозмовниця, - мене багато людей зрозуміє, хоча я волію, щоб таких обставин взагалі не було ні в кого з українців. Того болю, десь – розгубленості. І в тих таких крайніх емоціях я прийняла теж таке крайнє, категоричне рішення. Якщо я люблю ходити в гори, то я здійсню таке сходження».
Об’єктом сходження став Еверест. Це мала бути інвестиція в себе. Тобто хтось навчається, в Україні за кордоном, а вона вирішила інвестувати свої кошти у сходження на Еверест. Сумарно цей період тривав 50 днів. Якщо з Києва пані Тетяна поїхала 10 квітня, то повернулася 26 травня. 40 днів жила на горі. Гори, надто, коли вперше знайомишся з ними – вони змінюють людину. Неможливо повернутися назад попереднім.
Отже, спершу був Еверест, а потім вже інші найвищі вершини світу. Кажуть, що ми, українці – народ, який вміє радіти один за одного. Однак, як зазначає наша співрозмовниця, не завжди було саме так. І згадує тут сходження з Степаном Коробкіним. «Чомусь багато людей проявили байдужість, не раділи такій класній події. Хочу вірити, що люди стали такими збайдужілими через війну. Ось паралімпійці. Ми за них пораділи трохи і живемо собі далі у своїх вакуумах. Наче й не було нічого. А наші там дива творять, насправді».
Звісно, ми не могли не поцікавитись, як відбувається запрошення військових, чи пані Тетяна має, можливо, своїх регіональних представників і взагалі як відбувається популяризація сходження військових у гори.
З чого, власне, розпочалася ця історія? З допису) Пані Тетяна побачила допис про те, що є певна ініціатива привезти американських військових, ветеранів в Україну для проходження ретриту та ментального відновлення. Натомість ці ж військові мали розповідати нашим Захисникам про життя після воєнних дій, як не впасти у депресію, як соціалізовуватись тощо. У пані Тетяни це зрезонувало дещо по-іншому. Війна в Україна розпочалася у 2014 році. Уже тоді так багато Захисників показали просто вражаючі дії на війні, що могли б самі навчати закордонних військових. Чому світ не може сам побачити, які наші Захисники потужні? Вони повинні ділитися власним досвідом, а не навпаки!
Уже тоді з’явилася ідея збирати наших війкових, організовувати походи в гори, аби вони щонайшвидше відновлювалися, ставали мотиваційними спікерами. Бо якщо вмотивований військовий прийде до свого побратима, до прикладу, після поранення і саже йому: «Годі лежати, вставай і йди», то інший військовий встане і піде. Слід відзначити, роль пані Тетяни у цьому теж значна. Хоча про себе вона так героїчно не розповідає, віджартовується, що, мовляв, якщо Яловчак з вишитим рушником зійшла на Еверест, то й інші зможуть. Зараз такі ідеї вона продовжує втілювати з українськими військовими ветеранами. І чим більше людей дізнаються про такі крутезну ініціативу, тим більше людей зможуть відновитися, набратися сил і повернутися назад з ідеями, як прожити це життя щонайкраще.
Ми йшли «стометрівкою» і пані Тетяна із задумано-сумним поглядом сказала, що всі ці хлопці, фото яких розміщено на «кубах пам’яті», могли б теж зійти з нею на Еверест, якби клята війна не забрала їх життя…
Повертаємось до організації сходжень. Пані Тетяна самостійно цим займається, але, направду, вона демонструє вражаючі результати, залишаючись мотиватором, натхненником для багатьох. На наше запитання, чи робить вона такі сходження в Україні, до прикладу, та ж г. Говерла, альпіністка відповіла, що поставила напрочуд високу планку і робить сходження лише на топові вершини, хоча особисто знає людей, які працюють з нашими ветеранами, роблячи сходження в Карпатах. « Говерла – вона дивовижна, вона особлива, але я хочу більшого, хочу світових масштабів», – коментує співбесідниця.
У тих, хто ходив з пані Тетяною в гори, уже змінилося життя. Ці люди круто відновлюються, вони «переключаються», вони відкриваються життю, – каже пані Тетяна. Їх стержень стає ще міцнішим, вони стають опорою для інших, хоча ще зовсім недавно самі потребували допомоги. На жаль, багато військових не йдуть у гори, не займаються спортом, не працюють з психологами через лінь, апатію, збайдужіння. Їх внутрішній ресурс є дуже малим, люди опускають зарано руки, а підтримати нема кому…
Наприкінці нашої зустрічі ми поцікавилися, з яким меседжем готова пані Тетяна звернутися до всіх Захисників України, щось сказати для них ідейне та сміливе? «Я можу лише дякувати їм. Відчуваю велику шану до кожного Захисника і Захисниці за Україну, низько кланяюсь їм. І коли кажуть, що військові після повернення з жахливих боїв мають соціалізовуватись, інтегровуватися в суспільство, в цивільне життя, то я з цим не цілком погоджуюсь. Це має відбуватися двосторонньо і суспільство також має призвичаюватись до військових. Ми – ті, хто в тилу – маємо інтегруватися також. Я вдячна їм і роблю на своєму місці те, що я можу робити і буду безмежно щаслива від розуміння, що моя робота приносить результати для тих, хто це готовий прийняти, якщо зможу допомогти комусь.
Я не можу нашим військовим щось радити. Ні, краще ви нам радьте. Куди нам рухатися, аби вам було зручніше і комфортніше, підказуйте, ви, військові – чого ми не бачимо, наші сліпі зони».
Такі люди, які пані Тетяна, вони… Зворушують своєї щирістю і надихають своєю відвагою, збирають довкола себе таких же сильних і відкритих. Сміливі завжди мають щастя. Всі українці мають бути щасливими, адже всі ми сміливі. Кожен по-своєму, але так.
Тож живімо життя і будьмо відкритими до цього нього.
Підкорюйте власні Еверести. І пам’ятайте: у гори треба йти з вірою і чистими помислами. Ми йдемо до них у гості. Гори не можливо підкорити. Як і нашу націю.
Тримаймося! Все буде Україна!
А якщо все ж хтось зважиться у буквальному значенні підкорити Еверест, залишаємо тут контакти Тетяни Яловчак:
Facebook: https://www.facebook.com/profile.php?id=100001120811621.
Фотоматеріал: Тетяна Яловчак
Фото 1. Тетяна Яловчак на г. Кіліманджаро.
Фото 2. Експерт Національного Реєстру Рекордів України Віталій Зорін вручає Тетяні Яловчак диплом "Рекорд 7 найвищих вершин семи континентів".
Фото 3, 4. 12 грудня 2024 року ветеран Степан Коробкін за підтримки рекордсменки України Тетяни Яловчак піднявся на найвищу вершину Африки - гору Кіліманджаро (5756 м), складним маршрутом Мачамі.
Фото 5. Тетяна Яловчак у м. Івано-Франківськ (на фото справа).
