Сьогодні виповнюється 45 років Захиснику України, нашому другу та колезі Ігорю Курилюку
Сьогодні, у Міжнародний день щастя, виповнюється 45 років нашому другу і колезі, начальнику відділу організаційної роботи апарату районної державної адміністрації Ігорю Курилюку. З перших днів повномасштабного вторгнення Ігор приєднався до лав захисників нашої країни. Тож дякуємо за сміливість та характер бути справжнім українцем! Бажаємо міцного здоров’я та сили духу! Дякуємо за наш захист! З нетерпінням чекаємо його повернення!
На фото Ігор Курилюк: 1ий ряд, 2ий зліва
Це інтерв’ю ми провели дистанційно за кілька днів до дня народження Ігоря Курилюка. Сподіваємось, що через рік цього дня ми будемо вітати нашого колегу уже в мирний час.
- Чи маєте Ви воєнний досвід?
Уже так. В армії раніше не служив. На початку 2015 року отримав повістку і, не роздумуючи, став на захист Батьківщини. Прослужив більше року і був мобілізований у квітні 2016 року. Маючи за плечима рік воєнного досвіду, у перший-таки день повномасштабного вторгнення пішов у воєнкомат і був призваний до лав українського війська.
- Чи ця війна була неминучою? Чи можна було, на Вашу думку, уникнути повномасштабного вторгнення?
Однозначно ця війна була неминучою. Це можна прослідкувати по темпах наростання суспільного обурення проти нав’язування чужорідних нам векторів та цінностей. Зараз бачимо, що московіти прорахувалися щодо настроїв українців, маючи на меті захопити нашу країну за максимально короткий термін, без опору та національного супротиву. Але виявилося, що українці – то ще та суперпотужна сила, яку вони досі не здолали і вже, очевидно, цього й не зроблять.
- Чи потребує українська армія змін (зараз чи після війни?) і чи армія НАТО стане для нас взірцем у цьому плані?
Українська армія завжди потребувала, потребує і буде потребувати змін. Якщо впливовим військовим блоком сьогодні є НАТО, то ми маємо ставити амбітні цілі максимально наблизитися для початку до їхніх параметрів обладнання, техніки для підтримування, а пізніше – й збільшення наших військових потужностей. Передовсім для нашого захисту. Завжди потрібно прагнути йти до кращого. І щоб потім у наших військових переймали досвід, тактичні навики та співпрацювали і з вітчизняними військовими концернами.
- Що українському військовому все ще необхідно для продовження боротьби?
Залежить, хто залишатиметься нашим ключовим донором. Зараз це Америка і Європа. І це задля продовження боротьби. Знову ж таки, є направду потужно розвинена волонтерська діяльність і саме завдяки їй отримуємо напрочуд швидко те, чого максимально потребуємо. Все це сукупно, на мою думку, залишається засадничим для розвитку економічних потужностей нашої країни, що має значення і для можливості нашої країни власними ресурсами підтримувати боротьбу українців проти агресора.
- На Вашу думку, якою для нас має бути важливіша аналітика – вітчизняна чи іноземна? Чи, на Вашу думку, іноземні військові зі своїм досвідом сповна розуміють наші стратегічні кроки?
Важливо слухати і аналізувати і одну сторону, й іншу. І в жодному випадку не «вестися» на вороже ІПСО, масштаби якого насправді величезні і проявляються не тільки в їхньому медійному просторі. Така свідомо сфальшована ними інформація шириться в зарубіжних медійних мережах та створює ефект добре спланованої акції. Треба протистояти і протидіяти цьому, паралельно демонструючи справжні реалії нашої боротьби, якими б важкими вони не були для всіх – для нас самих і для громадян інших країн – передовсім тих, котрі нас підтримують.
- Що відчуває сьогодні український військовий?
2 роки… Уже 3ій почався рік повномасштабного вторгнення. Але наснага захищати своє не зникає. Навіть після величезного знесилення розумієш, що не здаєшся, а йдеш вперед.
Військові – це також люди. Нам також властива вся палітра людських емоцій – радість, смуток, образа, співпереживання, злість і т.д. На наші емоції теж впливають як внутрішні, так і зовнішні чинники, сімейні проблеми, загибель побратимів. Але тримаємось! Маємо бути сильними!
Разом до Перемоги!
Слава Україні!
