Спогади очевидців "голодних" 1946-1947 років. Частина II
«У понурих сутінках хитаються далекі шепоти молитов, чорні постаті виходять, стають навколо і співають. І хлібова піраміда ворушиться, зерна пшениці поволі точаться, мов сльози, застиглі, бурштинові. На них виблискує прилиплий промінь сонця, червець, зелінка і густа блакить. Ввічливо посміхаються старі пророки. У їх міцних жилавих руках каламарі й крилаті пера.
Вонми, людино,— не єдиним хлібом живою будеш. Пастир великої отари, вівця і вовк, лев і голуб, сонце і повна посвятна радість — додаток хліба.
Нині пророче перо мочається у людську кров і на скрижалях доби виписує одне слово: хліб» (Улас Самчук. «Марія, 1934»).
Ганна Дуб (1935) народилася на Львівщині, недалеко від українсько-польського кордону, зараз проживає у селищі Богородчани Івано-Франківського району. Пані Ганна розповідає, що добре у пам’яті їй відклався період того «голодного» періоду в Україні. Мовиться про 1946-1947 рік. Тоді Ганна Іллівна мала 11 років, але в дитячу свідомість врізалися люди й події, які вона зберегла й пронесла крізь десятки років. У село, де вона тоді мешкала, почали приїжджати люди зі сходу України – голодні, буквально в легких сорочинах, босі. Навіть продати їм не було що, адже весь товар – одяг, посуд, книги – продали ще в дорозі, аби мати хоч якісь гроші на харчі. Коштів на квитки не вистачало, то люди їхали на дахах вагонів, на з’єднанні між вагонами, чіплялися за поруччя, аби лиш доїхати до заходу України, яка на той час вважалася дещо кращою для проживання, а голод не настільки був масовим.
Особливо пані Ганні - тоді ще малій дівчинці – пригадується, як до них у село приїхав молодий вчитель фізкультури, який також тікав від голоду. Наближалася зима, а він був у літній сорочині і легких штанах, у літньому взутті. Бабця оповідачки зразу ж нагодувала його, нагріла баняк води, щоб він міг помитися, попрала одяг. Місцеві люди допомогли чоловіку з житлом. Були й інші люди зі сходу нашої країни. Спочатку їм надавали прихисток мешканці містечка, але їх ставало щораз більше, то рішенням сільської ради було надано їм окремі житла. Дехто, зі слів оповідачки, соромився попросити про допомогу, то спершу люди ночували в стодолах, на цвинтарі.
Також вона розповіла, як одна сім’я, котра приїхала, була страшенно голодна, особливо діти. Вони в лісі назбирали гриби, але не тямили зовсім, що вони неїстівні. На жаль, вся сім’я загинула, їх не вдалося врятувати.
З тієї частини Бессарабії, що належить сучасній Молдові, – оповідала Ганна Іллівна, – також приїжджали люди, втікаючи від голоду. Що цікаво, приїжджали не з порожніми руками, а мали при собі виноградні гілки. Вони допомогли їм вижити, адже на виручені за них кошти люди могли придбати потрібні харчі та одяг.
Хоча на столі в родині не було «густо» - картопля, огірки, але завше був житній хліб. Харчувалися також лісовими дарами. Так і виживали. Проте – наголошує пані Ганна – тоді всі без винятку допомагали людям, котрі втікали від голоду. Попри всі «непосильні державні політичні здавки», люди залишалися людяними і рятували приїжджих, як лише могли.
Записано 30.10.2023 зі слів Ганни Дуб, мешканки смт Богородчани.
