Спогади очевидців "голодних" 1946-1947 років. Частина I
«Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи одні за одними в приреченому колі…» (В. Барка. «Жовтий князь», 1962).
XX століття було надзвичайно складним для українців – 2 світові війни, 3 голодомори, утиски, масові знищення всякого виду українськості. На жаль, ряди очевидців тих часів маліють. Важливо донести правду з вуст тих, хто знає, як воно було насправді.
Ковальчук Стефанія (1921 – 2005) – уродженка села Загвіздя (теперішня Загвіздянська територіальна громада Івано-Франківського району). Разом з чоловіком Ковальчуком Василем (1914-2006) пережила голод 1946-1947 років. Пані Стефанія розповідала своїм дітям і внукам, що в той «голодний» рік вони врятували від голодної смерті не лише свою сім’ю (трьох малих дітей і мамину маму), а й ще двох зовсім незнайомих людей – жінку з дочкою. Вона розварювала сир в молоці – таким чином вдавалося отримувати більшу кількість порцій – і могла нагодувати дев’ять осіб.
На початку 50-х років пані Стефанію, її маму Євдокію та чоловіка Василя з рідними було вивезено до Сибіру. Історія їх повернення до батьківського дому є доволі непростою, сповненою тяжких поневірянь та болю. Тяжкі випробування випали на долю жінки, але пані Стефанія завжди з особливим щемом розповідала про історію з двома незнайомками, адже після повернення додому випадково зустріла дочку врятованої жінки. Дівчина впізнала пані Стефанію і кинулася її обнімати й дякувати за врятовану від голодної смерті матір…
Записано 15.11.2023 зі слів онуки Ковальчук Стефанії – Ковальчук Ольги, мешканки с. Загвіздя.
Фото з сімейного архіву. На світлині п. Стефанія з чоловіком Василем
Кажуть, людей об’єднує… горе. Українців же об’єднує людяність…
День пам’яті жертв Голодомору. Запали свічку пам'яті за вбитими голодом. Передай тепло, стань поряд із тим, хто нині бореться, аби більше цього ніколи не сталось.
