Іван Франко і радикальна партія
Створення Русько-української радикальної партії у жовтні 1890 року було етапною віхою у розвитку суспільно-політичних процесів у Галичині, українських визвольних змагань, фактично, підсумувало й оформило попереднє понад десятилітнє існування радикального руху в Галицькій Україні, активізувало діяльність студентства, інтелігенції, селянства, формувало новочасну політичну свідомість, давало змогу багатьом активістам набувати політичного досвіду, зокрема в організації народних віч та участі у виборах ¹.
Нову організацію ініціювала фактично студентська молодь. Нещодавно відрахований із Львівського університету за неблагонадійність публіцист В’ячеслав Будзиновський (22 роки) першої половини липня 1890 року під час зібрання молодих галицьких поступовців на Франковому помешканні запропонував створити «окрему політичну партію», назвавши її «радикальною»: «Сама назва буде добре передавати програму партії. Нас і так уже починають звати радикалами» ². З ним солідаризувалися майбутній юрист Володимир Охримович, майбутній адвокат Евгеній (Євген) Левицький, Юліян Бачинський (усі 20-літні), Микола Ганкевич (21 рік), дещо старшими були Кирило Трильовський (26 років) і Роман Яросевич (28 років). Їхній молодий вік, а звідси – недосвідченість, більше бажань, запалу й поривів, аніж тверезого підходу до справи й організаційної вправності, незнання практичного життя, соціального й політичного, людської психології, зокрема психології мас, – усе це далося взнаки впродовж першого десятиліття становлення й утвердження РУРП.
Відповідаючи на закид «молодих» радикалів – «наших завзятих націоналістів», що програма РУРП «справу національну поставила десь у куточку», Франко і Павлик у згаданій спільній статті «Наше москвофільство», зумисне оминаючи питання про державність, пояснювали: «Самостійности русько-укр[аїнського] народу від польського і великоруського ми через те не ставили в програму, бо, по-нашому, се річ не програмова, т. є. не така, до котрої треба би змагати, але се факт, котрий ми признаємо елементарним. <…> ми фактично не тільки не перестаємо бути русинами-українцями, але, противно, віддаємо всі свої сили роботі над піддвигненням добробуту, освіти й письменства русько-українського народу <…>» [т. 53, с. 257–258]. Про «самостійність русько-укр[аїнського] народу від польського і великоруського» сказано досить дипломатично й обтічно: «самостійність» тут означає «окремішність» – ідеться не про державну самостійність, а про окремий український народ, відмінний од польського та російського, – на той час справді «факт елементарний», якого не визнавали хіба що галицькі москвофіли, російські шовіністи.
На той час Франко переорієнтовувався також з ідеї революційного розвитку суспільства на еволюційний поступ. За спогадами В.Охримовича, вже за часів Франкового членства в РУРП (1890–1899) «молодші» радикали закидали йому «компромісовість і непослідовність»: «Нам, молодим, він видавався занадто поміркованим, занадто оглядним, а замало “лівим”, замало радикальним, замало рішучим і послідовним» ³².
Під «окликами національної самостійности» Франко розумів, очевидно, висловлені у вірші лише натяки на це: означення національності «Ми руські хлопи-радикали», заяву «Для себе хочем працювати», погрозу вигнання «з свого краю» «всіх, хто <…> / Нам ладить пута і ярем», тобто, можна здогадуватись, чужих поневолювачів.
Вихід Франка з РУРП та участь у заснуванні УНДП
Для Франка участь у радикальній партії була важливим, але все-таки лише перехідним етапом у його світоглядному, ідеологічному та політичному розвитку. Уже в статті польською мовою «Nieco o stosunkach polsko-ruskich» [«Дещо про польсько-українські відносини»] (Tydzień. Dodatek literacko-naukowy «Kurjera Lwowskiego». – 1895. – №284. – 13.Х), визнавши, що залічує себе до української радикальної партії, належить «до числа її засновників, брав участь у виробленні її програми», він, однак, зауважив: «<…> з сучасною організацією тієї партії мене об’єднують дуже слабкі і нечисленні зв’язки; шефом партії я ніколи не був і не є» [т. 46, кн. 2, с. 279].
Вийшовши з РУРП, він разом із М.Грушевським та національно-радикальною групою колишніх однопартійців (В.Охримовичем, В.Будзиновським, Е.Левицьким, Т.Окуневським) заснував у грудні 1899 р. Українську національно-демократичну партію (УНДП).
На переконання Франка, Галицька Україна потребувала загальнонародної партії, яка б обстоювала інтереси різних соціальних груп. У тому ж листі він доводив доцільність розбудови повної соціальної структури української нації, усіх її великих і малих соціальних груп (спільнот, прошарків), потрібних для належного функціонування тогочасного суспільного ладу:
«<…> національний розвій може лежати в тім, що[б] ми з-посеред своєї нації витворювали всі ті стани і верстви, що відповідають певним функціям народного життя, і не потребували дізнавати кривди ще й від того, що ті функції серед нашого народного тіла будуть сповняти люди чужих народностей нам на шкоду. Може бути, що признаєте такі думки відступництвом від радикальної правовірності. Га, то в такім разі я не є правовірний радикал. Я чую себе насамперед русином, а потім радикалом. Отсе й була головна причина, що я виступив із радикальної партії і прилучився до тих, що помагали організувати національну демократичну партію» [т. 50, с. 148].
Так Франко заявляв про зміщення акцентів і пріоритетів у своїй діяльності із соціального та класового підходу – власне, соціального радикалізму, а отже, соціалізму, з яким ототожнювався радикалізм, – на національний демократизм.
Після часткового зближення з національними демократами (народовцями) у 1880–1886-х рр. Франко зосередив свою діяльність у соціально-радикальному русі, що розвивався під впливом Драгоманова, проте по смерті цього свого ідеологічного наставника переглянув свої взаємини з ним і повернувся до національної демократії. Прощанням із радикалізмом молодості та переходом до поміркованого (в засобах і способах) демократизму й почасти навіть консерватизму зрілого віку стало для Франка притчове «діалогічне оповідання» «Хома з серцем і Хома без серця» (1904).
А невдовзі Франкова рецензія (ЛНВ. 1907. Т. 38. Кн. 5) на соціально-психологічну комедію Антона Крушельницького «Орли» (Л.: Накладом Українсько-руської Видавничої Спілки, 1907; під псевдонімом Антін Володиславич) засвідчила, що Франко розчарувався і в радикалах, і в націонал-демократах, і в іншого штибу українських політиках. Видно, що зміст цієї політичної комедії, яка подавала «образ руської інтелігенції провінціального міста», узяв Франка за живе, нагадав йому багато чого з його прикрого громадсько-політичного досвіду, й він, визнавши слушність авторських спостережень, із гіркотою зазначив:
«Се така комедія, що плакати хочеться. Плакати особливо над тим народом, якого обдурюють, обдирають і ще й зневажають оті “орли”, ті руські патріоти, радикали, націонал-демократи і як там ще їх назви. Автор, очевидно, сидів у однім із таких гнізд патріотичної деморалізації і придивився їй бистрим оком. Він запустив глибоко зонд в безодню людської безхарактерності, фарисейства та підлоти, ілюстрував її майже всіми типами, виведеними в комедії, ілюстрував основно і всесторонньо, так що читач аж рад би крикнути: та годі ж сього! Та невже ж можлива така безодня падлюцтва, яка видає себе за патріотизм, за працю для народу, за пожертвування своїх інтересів для загальних цілей? Страшно робиться за чоловіка, за народну душу, за його будущину, коли справді так виглядає та патріотична кухня, в якій варяться “ідеали будущини” нашого нещасного краю. А проте все це має бути правда, все се риси, схоплені з дійсного життя. Всі ті люди, описані в отсій комедії, живі й досі, кандидують, б’ються одні з одними, обкидають себе болотом, дурять народ і самих себе — і все се пощо? для патріотизму? Де там, для особистої амбіції, для матеріальних зисків» [т. 37, с. 239–241].
Цей крик душі Франка, на жаль, не втратив певної актуальності й за часів незалежної України — від 1991 р. й до сьогодні.
