Художнику Івану Марчуку - 87
Біле полотно. На ньому ще нічого немає і водночас є все.
12 травня виповнюється 87 років Івану Марчуку, одному з найбільш відомих художників сучасної України, лауреату Шевченківської премії. Митець — один із найяскравіших представників когорти українських художників, які за радянських часів мали сміливість заперечувати канони соцреалізму, нав’язувані митцям владою.
Становлення Марчука як художника — процес тривалий і досі не завершений. Він тягнеться від намагань знайти своє місце в радянській системі до поневірянь світом задля невпинного навчання і вдосконалення техніки малювання.
Народившись у 1936 році у селі Москалівка на Галичині у родині ткача, Іван Марчук із часом вийшов за межі не лише рідного села, ставши відомим у світі, а й за рамки більшості художніх стилів і канонів.
У ранніх роботах Іван Марчук звертався до наївних мотивів, але, познайомившись із доробками авангарду та модернізму, знайшов початок «власного шляху у мистецтві».
«Я був старший за своїх колєгів, то вони навіть в тому часі модерному мене випереджали, а мені треба було ж з передвижника зробитися сучасним художником. Який то вал, то був шалений вал, який треба було подолати і вийти зовсім на іншу сторону», - розповідає Іван Марчук. Як він сам каже, працював безперестанку під гаслом «Я єсмь».
Оскільки Марчук своєю творчістю заперечував канон конвенційного соцреалістичного мистецтва, радянська влада прагнула знищити його як мистецьку одиницю не лише ігноруванням і замовчуванням, а й прямими утисками і погрозами з боку КДБ. Це тривало роками, досягши свого піку у 1970-х, а взагалі творчість митця була під негласною забороною понад 17 років. 
Нереалізованість художника в умовах радянського тоталітаризму і постійні переслідування органами КДБ сформували у нього бажання втекти з СРСР якнайдалі. Марчук виїхав із Радянського Союзу в кінці 1980-х. З того часу митець встиг пожити у Австралії, Канаді й США, звідки вже остаточно повернувся до України у 2011 році.
— Чим би я не займався, яким «модерном», як-от зараз той останній погляд без меж і субабстрактний, сюрреалізм буквально, але коли десь виїжджаю на землю тиху українську — ну на кожному кавальчику бачу чудо. Ну, от що значить: люди дивляться, а художник бачить.
Іван Марчук працює у власній унікальній техніці пльонтанізму: це дрібні переплетені (запльонтані) лінії, які зливаються в неймовірно деталізовані, окреслені образи. Марчук творить з майже дитячою допитливістю до світу і його картини гіпердеталізовані, «дотикові». Часто на полотнах створюється ілюзія додаткового освітлення, особливо у нічних пейзажах, де головна увага митця — на образі Місяця. Такий підхід, дещо схожий на техніку Архипа Куїнджі, став ще однією Марчуковою візитівкою.
«Там де була хата, коли була родина, оце й був дім. Моє село, — то була найближча моя маленька батьківщина. Потім, коли я розширював свої горизонти, то оця земля ставала моєю батьківщиною, — не держава, а земля», - оповідає митець. Будучи людиною світу, прив’язаний Марчук, як сам вважає, до України насамперед як до землі, а не держави. Звідси й гіперреалізм, за словами митця, у кожній зображеній ним грудці ґрунту, у чіткій анатомії дерева чи у будь-якому іншому пейзажному елементі. Це особливе відчуття рідного ландшафту, тілесна пам’ять землі, де народився, і спонукала Івана Марчука свого часу повернутися в Україну.
Тож бажаємо митцеві сил, натхнення та особливих бар творити прекрасне у рідній мирній Україні!
