Останнє інтерв’ю Юрія Шухевича. In memoriam
28 березня виповнилося б 90 років Юрію Шухевичу - українському громадському і політичному діячу, дисиденту, Герою України (1933-2022).
"Коли мене посадили вперше, у повоєнні роки, то в нас у таборі, крім українців, були і німці, і поляки, і прибалти. Та ми швидко знаходили спільну мову, бо однаково думали і вболівали за свої вітчизни.", - Юрій Шухевич
Уривок зі статті "Останнє інтерв’ю Юрія Шухевича. In memoriam", опублікованої за кілька тижнів до смерті Героя України
Імперія мусить розпастися
Те, що попереду буде масштабна і кровопроливна війна Росії проти України, я завжди знав. Це наш смертельний ворог і те, що відбувається, є геноцидом.
Вигнання російської орди з наших земель – це тимчасовий успіх. Поки існує Росія у такому вигляді, як зараз, вона ніколи не дасть нам вільно дихати. Імперія мусить розпастися і тільки тоді це буде реальною перемогою.
Проблема в тому, що вони не можуть ідентифікувати себе, своє життя без нас. По-перше, позбуваються більше половини історії без штучного спадкоємства Київської Руси. Хто тоді вони? Улус Золотої Орди, Московське царство, князівство? Їм потрібна ця історична велич. По-друге, вони не терплять європейськости, яку ми приносимо, якою ми живемо. Їхній тип мислення – азійський.
Ще 1910 року тодішній російський прем’єр-міністр Столипін кинув російським лібералам: початок нашої державности не в британських судах присяжних, а в Золотій Орді. Це 1910 року надрукувала газета “Россия”.
Росіяни дуже інфантильні й не можуть чи не хочуть осягнути простого. Під час ув’язнення я сидів з російськими демократами, так би мовити опозицією. Вони казали, що співчувають нам, що мають бути українська пісня, борщ, вареники, але коли доходило до нашої незалежности, то вже ні-ні-ні, того бути не може. Їх влаштовувала контрольована українськість, така собі резервація – з варениками, борщем і українським гопаком, але без держави як такої.
Також вони по-іншому розуміють державну владу й готові стерпіти все: “Да, я знаю, не хорошо, но это правительство, куда денешься”. Звикли бути рабами. Українці думають по-іншому. Наша система координат – справедливо чи несправедливо. Якщо ні, то ми готові бунтувати й навіть руйнувати. Москалі це вже називали анархізмом, але ми були революціонерами.
Пригадую одного разу у Кракові малим я сидів з татом і його товаришами за обіднім столом. Серед них був Ярослав Стецько, який в один момент сказав до тата: “О, з Юрка буде справжній революціонер!”. На що тато жартома відповів: “Що ти, Славку, не псуй мені хлопця! Коли ми вже матимемо свою державу, то що ж він щораз буде революцію робити?”.
Жарт жартом, але так і сталося. Той 31 рік, який я прожив у незалежній Україні, я тільки те й робив що революції. Я протестував, тому що це була, на мій погляд, не така Україна, як мала бути. Революцій боялися, і навіть уже в незалежній Україні нам нав’язували, що зміни потрібно робити тільки еволюційно, а націоналізм сприймали як щось надміру радикальне.
Будучи депутатом VIII скликання, я ще 2014 року звернувся з депутатським запитом до президента з вимогою розсекретити засекречені пенсії: партійної номенклатури, секретарів ЦК, політбюро, представників каральних органів.
Мільйони в’язнів Союзу спочатку не отримували за свою рабську працю нічого, крім пайки хліба і скромного приварку. Пізніше почали отримувати заробітну плату, але відразу МВС забирало в них у таборах 50 %, а у в’язницях – 60 %. Із цих грошей, що залишалися в’язневі, вираховували за харчування і одяг. Після звільнення ці роки не зараховували до пенсійного стажу і при виході на пенсію тюремні терміни множили на нуль.
Сподівався, що після Майдану постреволюційний уряд і президент врешті-решт переглянуть це питання і покажуть народові, кого ми годуємо. Логічно було б це зробити після ухвалення декомунізаційних законів. Знімати пам’ятники і перейменовувати вулиці потрібно, але в жодному разі не можна забувати про живих жертв того режиму.
