Голодомор 1932 - 1933 років в Україні. Історична довідка. Частина II
Як було вчинено злочин геноциду голодом?
Усі кроки кремлівського керівництва засвідчують, що діяли вони за ретельно розробленим планом. Організований ними Голодомор фактично був спеціально спланованою і ретельно замаскованою каральною акцією. Уважний аналіз дій тодішньої влади дає змогу відтворити задум цієї страхітливої спецоперацїї.
Першим кроком до майбутнього вбивства голодом було встановлення для України ще у липні 1932 року завідомо нереальних планів хлібопоставок із нового врожаю. Ця свідомо закладена нереальність планів, з одного боку, дозволяла
забрати у людей усе вирощене, а з другого, створювала ґрунт для майбутніх звинувачень українців у саботажі і шкідництві.
Сама операція із покарання українців-«саботажників», вочевидь, була затверджена восени 1932 року. 22 жовтня Політбюро ВКП(б) відряджає в Україну В’ячеслава Молотова на чолі спеціальної групи для «посилення хлібозаготівель». Інша група, на чолі з Лазарем Кагановичем, була відряджена на Північний Кавказ, де її основна увага була зосереджена на заселеній українцями Кубані.
Відрядження Молотова було справді надзвичайним кроком. Адже він був не просто високим партійним функціонером, а головою Раднаркому СРСР, тобто радянським прем’єр-міністром. Тож в тодішнього радянського уряду не виявилося більш важливих справ, аніж «посилення хлібозаготівель» в Україні. Це говорить про виключність завдань, які перед Молотовим поставив Сталін.
18 листопада, за вказівкою Молотова, ЦК КП(б)У приймає постанови про запровадження натуральних штрафів, «чорних дощок», мобілізацію партійних кадрів для проведення хлібозаготівель, а також щодо проведення чекістської операції з ліквідації «кулацьких і петлюрівських гнізд». І вже 22 листопада керівник «республіканського» ҐПУ направляє на затвердження план операції «з нанесення оперативного удару по класовому ворогу», яка охоплювала 243 райони України.
Для розправи з мешканцями українських сіл влада широко використовує спеціальний позасудовий репресивний захід - занесення на «чорну дошку» районів, сільрад, сіл і колгоспів за «невиконання хлібозаготівель». Занесення на «чорну дошку» означало оголошення на окремих територіях надзвичайного стану і системи примусових заходів, призводило до ізоляції населених пунктів, вилучення всього продовольства, заборону ввезення яких-небудь товарів та інші жорстокі репресії, що часто було рівнозначне смертному вироку їх жителям.
У грудні 1932 року режим переходить до повного вилучення харчів в українських селян. Основним методом хлібозаготівель стають обшуки у селянських дворах. Реальна влада у селах переходить до «уповноважених з хлібозаготівель» - спеціально відряджених партійних функціонерів. Вони мали одне завдання - знайти і конфіскувати збіжжя, і для цього мали усю повноту влади. Проводили обшуки так звані «буксирні бригади», що формувались із комуністів, комсомольців та інших провладних активістів.
Одночасно розгортається всесоюзна кампанія із звинувачення українців у саботажі хлібозаготівель та підготовці повстання. Наприклад, Сталін особисто наказує поширити серед партійного і державного активу матеріали так званої «Оріхівської справи» проти керівників Оріхівського району (тепер Запорізька область), яких було засуджено за саботаж хлібозаготівель.
14 грудня 1932 року ЦК ВКП(б) і РНК СРСР ухвалюють таємну постанову «Про хлібозаготівлю на Україні, Північному Кавказі і в Західній області», яка, разом з посиленням репресій проти «саботажників», передбачала ліквідацію українських
шкіл на Кубані і масове переслідування української інтелігенції. Зміст цьото документа є переконливим підтвердженням того, що метою штучно організованого голоду було руйнування української національної ідентичності.
У грудні 1932 року комуністи, під прикриттям хлібозаготівель, змушують вивезти з українських сіл усі наявні зернові запаси, навіть посівний матеріал.
1 січня 1933 року постановою ВКП(б) про застосування найжорстокіших репресій до тих, хто не здасть хліба, українцям було оголошено ультиматум. У січні - на початку лютого того року українськими селами прокотилася хвиля масових подвірних обшуків. Забиралось усе. Мешканці українських сіл і містечок були позбавлені останніх залишків їжі та були приречені на голодну смерть.
22 січня 1933 року директивою Сталіна було заборонено виїзд селян з території УСРР і Кубані в інші місцевості СРСР. Українським селянам припинили продавати квитки на залізничний і водний транспорт. Дороги блокували підрозділи ҐПУ. Тих, хто встиг виїхати, заарештовували та повертали назад. Тільки за перші півтора місяці дії цієї директиви було затримано майже 220 тисяч селян. З них понад 186 тисяч силоміць повертають у села, де вони були приречені на голодну смерть. Пізніше заблокували дороги до міст, щоби не пустити до них голодуючих.
Із лютого 1933 року Україні починають виділяти «допомогу» — вибіркову і недостатню. Вона була спрямована не на подолання голоду і порятунок українців, а на забезпечення виробничих потреб у ході посівної і збиральної кампаній. Якщо продовольство надходило до села, його використовували лише для громадського харчування тих колгоспників, котрі виходили на роботу. Знесилені, старі, а також селяни-одноосібники не отримували допомоги.
Тож, попри нібито «допомогу», яку отримували українські області, смертність у них у першій половині 1933 року невпинно зростала, і піку досягла у червні, коли, за підрахунками вчених-демографів, померло 800 тисяч чоловіків, жінок та дітей.
У той же час, в УСРР розгортається шалена кампанія «очищення» від «петлюрівців» і «українських націоналістів». За офіційними даними, в Україні у 1933 році було арештовано більше людей, ніж у 1938 році. Українізацію було зупинено, в республіці розпочалась русифікація.
