Розстріляне, але не знищене відродження: 85-ті роковини чергової спроби ліквідувати українське
Термін "розстріляне відродження" вперше запропонував відомий український літературознавець Юрій Лавріненко (теж свого часу репресований). Але що ж криється за цим терміном?
Розстріляне відродження – це літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х років 20 століття в Україні, яке за короткий термін видало високохудожні твори, що вражали світ своєю новизною, але, на жаль, було знищене й закатоване тоталітарним сталінським режимом.
На перше жовтня 1925-го року в Україні налічувалося близько 5000 письменників. Усі вони були різні: неокласики, футуристи, авангардисти, імпресіоністи і ті, хто не хоче канонів. Вони спалювали «Кобзаря», тяжіли до читання Данте та Гомера в оригіналі, писали про людину і переосмислювали мистецтво. Вони створювали українську інтелігенцію, елітарну українську культуру.
А потім була радянська влада, яка докладала всіх зусиль, щоб знищити українську культуру.
З 27-го жовтня по 4 листопада 1937-го року у Сандармосі (Карелія) тривали розстріли української культурної еліти. У ці дні було знищено плеяду українських інтелектуалів. Тоді було розстріляно найбільшу групу в'язнів — 1111 людей. Серед приречених на смерть громадян СРСР були й 290 українців. Саме 3-го листопада було розстріляно 134 людини — усі, як зазначалося у розстріляних списках, українські буржуазні націоналісти. Таким чином лише за один день поліг цвіт української нації, зокрема, Лесь Курбас, Микола Куліш, Микола Зеров та багато інших.
Український історик Олег Бажан зауважує: «Трагедія, яка сталася в урочищі Сандармох була докладно вивчена співробітниками Петербурзьського наукового дослідницького центру «Меморіал». (…) Дійсно, було віднайдено документи у архівах ФСБ Російської Федерації, на основі яких ми можемо відтворити всіх учасників розстрільної бригади. Навіть до конкретних прізвищ тих людей, хто стояв в очепленні, водіїв, хто брав участь у конвої. Розкрито механізм саме цієї «фабрики смерті» — от ця процедура розстрілів, яку здійснював капітан держбезпеки ФСБ Михайло Матвєєв. Чому? Тому що саме його в часи так званої Беріївської відлиги було притягнуто до кримінальної відповідальності за те, що він перед розстрілом просто на просто знущався, піддавав тортурам смертників — тих в’язнів, яких було засуджено до розстрілу. (…) З початку 90-х років ХХ ст. існує науково-документальна серія книг реабілітованої історії. Це державна програма, яка має на меті повернути українській громадськості ці незаконно забуті імена тих, кого було репресовано в цей період часу. І на сьогоднішній день існує близько 135 томів — це ті докази, які можна буде використовувати і в просвітницькій роботі, задля того, щоб і школярі, і вчителі знали про це, а у майбутньому – дійсно для заходів Інституту національної пам'яті, який, звичайно, цією тематикою переймається».
Експерт розповів про те, як потрапляли в Сандармох і які були обвинувачення: «Коли з 1997-го року було віднайдено відповідне місце страти Соловецького етапу, почалося вивчення конкретних осіб, яких було репресовано в жовтні, на початку листопада 1937-го року. На сьогоднішній день завдяки Меморіалу було ідентифіковано понад 6 тисяч осіб. І серед цих 6 тисяч осіб нараховувалося близько 60 національностей. Звичайно, серед цього Соловецького етапу великий відсоток був українців. (…) Прелюдією цих масових вбивств в урочищі було розпорядження міністра внутрішніх справ, на той час наркома внутрішніх справ СРСР Миколи Єжова від 16-го серпня 1937 року. В якому йшлося про так звану розгрузку таборів ГУЛАГу. (…) Органи держбезпеки готувалися до масових політичних акцій і арештів за так званою Куркульською операцією, яку почали по суті втілювати в життя з 5-го серпня 1937-го року. Тобто Єжов передбачав, що скоро до таборів надійде багато людей і тому треба було «розгрузити» табори. Тобто розстріляти тих, хто перебував на той час у таборах, щоб туди заслати нову кількість. І от тому було дано вказівку за два місяці провести репресування всіх тих, хто перебував в таборах та був звинувачених у шкідництві, у диверсійній роботі, у причетності до так званих антирадянських партій».
На думку вченого, зараз історія може стати більш достовірною: «Тому що на сьогоднішній день у нас дуже багато відкритих джерел. І зі ЗМІ ми дізнаємося навіть інколи потайні сторінки життя народних депутатів і власне тих дій, які вчиняє влада. Тому це не є досить складно. З подіями 1930-х років є певні проблеми. Тому що багато архівів зосереджено в Росії. І допуск до цих матеріалів закритий… Коли ми говоримо про урочище Сандармох, коли ми ці події розглядаємо в Україні, то у самій Росії ставлення до Сандармоха зовсім неоднозначне».
Джерела ілюстративних матеріалів:
